Притчі про виховання

“МІШОК КАРТОПЛІ”

ПРО ТЕ, ЯК НІКОЛИ НЕ ЗЛИТИСЬ

Учень запитав вчителя:

– Ти такий мудрий. Ти завжди в гарному настрої, ніколи не злишся. Допоможи і мені бути таким.

Учитель погодився і попросив учня принести картоплю і прозорий пакет.

– Якщо ти на кого-небудь розсердишся і затаїш образу, – сказав учитель, – то візьми цю картоплину. З одного її боку напиши своє ім’я, з іншого ім’я людини, з якою стався конфлікт, і поклади цю картоплю в пакет.

–І це все? – Здивовано запитав учень.

– Ні, – відповів учитель. Ти повинен завжди цей мішок носити з собою. І кожного разу, коли на кого-небудь образишся, додавати в нього картоплю.

Учень погодився.

Пройшов певний час. Пакет учня поповнився ще кількома картоплинами і став уже досить важким. Його дуже незручно було носити з собою. До того ж та картопля, яку він поклав на самому початку стала псуватися. Вона покрилась слизьким гидким нальотом, деяка проросла, деяка зацвіла і стала видавати різкий неприємний запах. Учень прийшов до вчителя і сказав:

– Це вже неможливо носити з собою. По-перше пакет занадто важкий, а по-друге картопля зіпсувався. Запропонуй що-небудь інше.

Але вчитель відповів:

– Те ж саме, відбувається і в тебе в душі. Коли ти, на кого-небудь злишся, ображаєшся, то у тебе в душі з’являється важкий камінь. Просто ти це відразу не помічаєш. Потім каміння стає більшим. Вчинки перетворюються на звички, звички – в характер, який народжує смердючі пороки. І про цей вантаж дуже легко забути, адже він занадто важкий, щоб носити його постійно з собою. Я дав тобі можливість поспостерігати весь цей процес з боку. Кожен раз, коли ти вирішиш образитися або, навпаки, образити когось, подумай, чи потрібен тобі цей камінь.

ВСЕ ПОЧИНАЄТЬСЯ З МАЛОГО

Йшов чоловік берегом і раптом побачив хлопчика, який піднімав щось з піску і кидав у море. Чоловік підійшов ближче і побачив, що хлопчик піднімає з піску морські зірки. Вони оточували його з усіх боків. Здавалося, на піску – мільйони морських зірок, берег був буквально усіяний ними на багато кілометрів.

– Навіщо ти кидаєш ці морські зірки у воду? – Запитав чоловік, підходячи ближче.

– Якщо вони залишаться на березі до завтрашнього ранку, коли почнеться відлив, то загинуть, – відповів хлопчик, не припиняючи свого заняття.

– Але це ж просто нерозумно! – Закричав чоловік. – Озирнись! Тут мільйони морських зірок, берег просто всіяний ними. Твої спроби нічого не змінять!

Хлопчик підняв наступну морську зірку, на мить задумався, кинув її в море і сказав:

– Ні, мої спроби змінять дуже багато … для цієї зірки!

«ДВА ЯБЛУКА»

ПРИТЧА ЯКА ДОПОМОЖЕ УНИКНУТИ ЗНУЩАНЬ В ДИТЯЧОМУ КОЛЕКТИВІ

Багато психологів і педагогів розмірковують над тим, як допомогти дитині не відчувати себе зайвою в колективі, чи можна навчити її спілкуватися, чи можуть дорослі (педагоги, психологи, батьки) певним чином звернути на неї увагу однолітків, зробити її своєю для оточуючих.

Але найголовніше питання: як уникнути цькування і що робити, якщо ситуація критична?

Пропонуємо вам розповісти дітям наступну притчу.

Два яблука

Одна вчителька вирішила поділитися своїм досвідом донесення до учнів, чому цькування – це погано.

“Одного разу перед початком занять я зайшла в магазин і купила 2 яблука. Вони були практично однакові: той же колір, приблизно рівний розмір … На самому початку класної години я запитала у дітей: « Чим відрізняються ці яблука? ». Вони промовчали, тому що дійсно особливої різниці між плодами не було.

Тоді я взяла одне з яблук і, звертаючись до нього, сказала: «Ти мені не подобаєшся! Ти погане яблуко!». Після цього я кинула фрукт об землю. Учні дивилися на мене, як на божевільну.

Потім я простягнула яблуко одному з них і сказала: «Знайди в ньому щось, що тобі не подобається і теж кинь на землю». Учень слухняно виконав прохання. Після цього я попросила передати яблуко далі.

Треба сказати, що діти легко знаходили в яблуці якісь недоліки: «Мені не подобається твій хвостик! У тебе не гарна шкірка! Так, в тебе одні черви!» – Говорили вони і кожен раз кидали яблуко на землю.

Коли фрукт повернувся до мене, я ще раз запитала про те, чи бачать діти якусь різницю між цим яблуком і іншим, яке весь цей час лежало у мене на столі. Діти знову були в замішанні, адже, незважаючи на те що ми регулярно кидали яблуко на підлогу, якихось серйозних зовнішніх пошкоджень воно не отримало і виглядало практично так само, як і інше.

Тоді я розрізала обидва яблука. Те, яке лежало на столі, було білосніжним всередині, воно всім дуже сподобалося. Діти погодилися, що з задоволенням з’їли б його. А ось друге виявилося всередині коричневим, покритим «синцями», які ми йому і поставили. Його ніхто не захотів їсти.

Я сказала: «Діти, але це ж ми його зробили таким! Це наша вина!». У класі настала мертва тиша. Через хвилину я продовжила: «Точно так само відбувається і з людьми, коли ми їх ображаємо або насміхаємось. Зовні на них це практично не позначається, але ми наносимо їм величезну кількість внутрішніх ран! »

До моїх дітей ще ніколи нічого не доходило так швидко. Всі почали ділитися своїм життєвим досвідом, наскільки їм неприємно, коли їх ображають. Всі ми по черзі поплакали, а потім разом розсміялися. Коли урок закінчився, діти почали обнімати мене і один одного. Як же добре, що мої зусилля не були витрачені даремно!

МІШОК ПРОБЛЕМ. ГІПЕРОПІКА

Одного разу до Бога прийшла жінка. Її спина була зігнута під вагою великого мішка, голова нахилена вперед, а погляд спідлоба був тривожним і пильним.

– Ти втомилася, мила жінко? – Стурбовано спитав Господь. – Зніми свою ношу з плечей, присядь, відпочинь.

– Дякую, але я не можу тут розсиджуватися, я ненадовго, – відмовилася жінка. – Тільки попрошу – і відразу назад! А то раптом за цей час вже що-небудь трапилося? Ніколи собі цього не прощу!

– Чого ж ти не готова собі пробачити?

– Якщо з моєю дитиною щось станеться. Я якраз і прийшла попросити тебе: Господи, спаси і сохрани його!

– Я тільки цим і займаюся, – серйозно сказав Господь. – Хіба я дав тобі привід засумніватися в моїй турботі?

– Ні, але … У цьому житті стільки всяких небезпек, поганого впливу, крутих поворотів! А у нього вік такий – все хочеться спробувати, всюди влізти, у всьому якось самоствердитися. Я дуже боюся, що його занесе на повороті, він вдариться, і йому буде боляче.

– Що ж, наступного разу він буде обережнішим, тому що на своїй шкурі дізнається, що таке біль, – відповів Господь. – Це дуже хороший досвід! Чому ж ти не хочеш дати йому навчитися?

– Тому що хочу позбавити його від цього болю! – Пристрасно вигукнула мати. – Ти бачиш – я завжди ношу з собою мішок соломи, щоб підстелити її там, де він може впасти.

– А впасти він може всюди … – задумливо відповів Господь. – Навіть з власного ліжка можна впасти, хіба ні?

– Ну так … Але ж є таке прислів’я – «знав би, де впасти, так соломки б підстелив». Ось я і намагаюся захистити його.

– І тепер хочеш, щоб я обклав його соломкою з усіх боків? Добре. Дивись!

І Господь миттю створив цілу купу соломи і кинув її в світ. Солома потрапила точно в ціль: вона кільцем лягла навколо сина тієї жінки, відгородивши його від усіх небезпек, від усіх негараздів, від усіх спокус, а заодно і від життя. Жінка бачила, як її син намагається рухатися то туди, то сюди, розсунути солому, пробратися крізь неї, але все марно: солома пересувалася разом з ним, готова, якщо що, пом’якшити удар. Син метався, пробував розірвати солом’яне кільце, впадав то у відчай, то в лють. А зрештою, він дістав звідкись сірники і підпалив солому. Спалахнуло полум’я, і ​​всю картину миттєво затягнуло димом.

– Синку! – Закричала жінка. – Синку, я йду на допомогу!

– Хочеш підкинути в багаття ще соломки? – Запитав Господь. – Май на увазі: чим більше соломки підстеляють батьки, тим сильніше бажання прорватися крізь неї за будь-яку ціну. Якщо ж це не вдасться, людина може і зовсім почати марнувати життя. Адже вона не буде знати, що таке біль, і що таке свобода вибору – теж …

– Але я не можу цього допустити! – Проридала жінка. – Мій мішок соломки врятує його!

– Ти думаєш, що це мішок соломи, але ти помиляєшся, – відповів Господь. – Насправді це – Мішок Проблем. Всі жахи, які тобі ввижаються, всі побоювання, які в тебе живуть, всі страхи, якими ти наповнена, знаходяться в цьому мішку. Все, про що ти думаєш і тривожишся, набирає силу і розростається, тому що ти даєш цьому енергію. Тому твоя ноша настільки обтяжлива, а твоя спина втомилася … Залиш цей мішок, дай сину свободу, а я подбаю про нього і захищу його!

ПРИТЧА ПРО ТЕ, ЯК ЗНАЙТИ ХОРОШУ ШКОЛУ

Батьки вибрали для сина кращого вчителя. Вранці дідусь повів онука до школи. Коли дід і онук увійшли у двір, їх оточили діти.– Який смішний старий, – засміявся один хлопчик.

– Гей, маленький товстун, – скорчив гримасу іншій.

Діти кричали і скакали навколо діда і онука. Тут вчитель подзвонив у дзвіночок, оголошуючи початок уроку, і діти втекли. Дідусь рішуче взяв онука за руку і вийшов на вулицю.

– Ура, я не піду в школу, – зрадів хлопчик.

– Підеш, але не в цю, – сердито відповів дід. – Я сам знайду тобі школу.

Дід відвів онука до себе додому, доручив його бабусі, а сам пішов шукати кращого вчителя. Побачивши якусь школу, дід зайшов у двір і чекав, коли вчитель відпустить дітей на перерву. У деяких школах діти не звертали на старого уваги, в інших – дражнили його. Дід мовчки повертався і йшов. Нарешті, він увійшов в крихітний дворик маленької школи і втомлено притулився до огорожі.

Задзвенів дзвінок, і діти вибігли у двір.

– Дідусю, вам погано, принести води? – Почувся голос.

– У нас у дворі є лавка, сідайте, будь ласка, – запропонував один хлопчик.

– Хочете, я покличу вчителя? – Запитала інша дитина.

Незабаром у двір вийшов молодий учитель. Дід привітався і сказав:

– Нарешті, я знайшов кращу школу для мого онука.

– Ви помиляєтесь, дідусь, наша школа не найкраща. Вона маленька і тісна.

Старий не став сперечатися. Він про все домовився з учителем і пішов. Увечері мама хлопчика запитали діда:
– Батько, Ви неграмотні. Чому Ви думаєте, що знайшли кращого вчителя?
– Через учнів дізнаються про вчителів, – відповів дід.

СКІЛЬКИ ЧАСУ ВАРТО ПРИДІЛЯТИ ДІТЯМ

Після нелегкого робочого дня повернувся батько додому. Час був пізній, він змучився і втомився, але зрадів, побачивши, що п’ятирічний син чекає його на порозі будинку.
     – Тату, – привітавши батька, тихо промовив малюк, – можеш відповісти? Я чекав, щоб запитати …
     –Звичайно, питай! – Вигукнув батько.

 – Скільки грошей ти отримуєш?

 – Та хіба це твоя справа ?! Нема чого тобі про це знати!
Дитина підняла на нього сумні очі.

 – Я дуже-дуже прошу тебе, скажи, скільки ти заробляєш за одну годину?

– Ну, припустимо, п’ятсот. І що далі? Тобі-то яка різниця?

– Будь ласка, тато, – дуже серйозно промовила дитина, – позич мені триста рублів.

Батько вийшов з себе і закричав до сина:

– Ти поводиш себе огидно! Я так втомився, але змушений стояти тут і слухати твою порожню балаканину! Думаєш тільки про іграшки, чекав мене лише для того, щоб випросити грошей на всякі дурниці!

Опустивши голову, хлопчик зник за дверима дитячої. А батько, розсерджений і засмучений, так і стояв, притулившись до стіни. «От нахаба, – думав він, – який же мій син егоїстичний. Однак … Може, і я був не в усьому правий? .. Я даремно на нього накричав, адже зазвичай дитя ніколи не просить у нас з матір’ю грошей. Значить, дитина звернулась до мене неспроста».

Він тихенько зайшов до кімнати сина і сів біля дитячого ліжка.

– Ти ще не заснув, мій хороший? – Шепнув він.

– Ні, я лежу і думаю …

– Не гнівайся на мене, синку, я сьогодні страшенно втомився, тому й нагрубив тобі. Ось, візьми гроші і, будь ласка, вибач мене.

Малюк обійняв батька за шию, його оченята радісно засвітилися.

– Тату, спасибі, велике-велике спасибі!

Хлопчик витягнув з кишені піжами кілька зім’ятих банкнот і додав до них щойно отримані купюри. Батько знову почав бурчати:

– У тебе, як виявилося, предостатньо грошей, а ти скупишся і просиш ще.

– Ні, татко, мені якраз цих трьохсот не вистачало. Ось тепер я зібрав рівно стільки, щоб купити одну, всього лише одну годину твого, тату, часу. Можна? Я дуже прошу, прийди завтра трохи раніше, щоб ми сіли вечеряти всі разом: ти, мама і я …

УРОК МЕТЕЛИКА

Одного разу в коконі з’явилася маленька щілина. Перехожий, який випадково проходив повз, довго стояв і спостерігав, як через цю маленьку щілину намагається вибратися метелик …

Минуло багато часу, метелик ніби залишив свої зусилля, а щілина залишалася такою ж маленькою. Здавалося, метелик зробив усе що міг, і що ні на що інше в нього не було більше сил …

Тоді перехожий вирішив допомогти метелику, він узяв складаний ножик і розрізав кокон. Метелик негайно вибрався. Але його тільце було слабким і немічним, його крила були прозорими і ледь рухалися.

Чоловік продовжував спостерігати, думаючи, що ось-ось крила метелика розправляться і зміцніють і він полетить. Але такого не сталося!

Залишок життя метелик волочив по землі своє слабке тільце, свої нерозправлені крила. Він так і не зміг полетіти…

А все тому, що чоловік, бажаючи йому допомогти, не розумів того, що зусилля для виходу через вузьку щілину кокона, необхідні метелику, щоб рідина з тіла перейшла в крила і щоб метелик зміг літати. Життя змушувало метелика з труднощами залишати цю оболонку, щоб він міг рости і розвиватися.

Іноді саме зусилля необхідні нам у житті. Якби ми могли  жити, не зустрічаючись з труднощами, ми були б обділені. Ми не змогли б бути такими сильними, як зараз. Ми ніколи не змогли б літати.

Я просив сил …

А життя дало мені труднощі, щоб зробити мене сильним.
        Я просив мудрості …

А життя дало мені проблеми для вирішення.
        Я просив багатства … 

А життя дало мені мозок і м’язи, щоб я міг працювати.
        Я просив можливість літати …

А життя дало мені перешкоди, щоб я їх долав.
       Я просив любові …

А життя дало мені людей, яким я міг допомагати в їх проблемах.
        Я просив благ …

А життя дало мені можливості.
Я нічого не отримав з того, про що просив. Але я отримав все, що мені було потрібно.

ФІЛОСОФСЬКА КАЗКА ПРО ОБРАЗУ

Образа – це така маленька і дуже симпатична тваринка. З вигляду вона зовсім нешкідлива. І якщо з нею правильно поводитися, то шкоди вона вам не принесе.

Образа, якщо не намагатися її поселити в своєму будинку, прекрасно живе на волі і ніколи нікого не чіпає. Але всі спроби заволодіти образою, зробити її своєю, закінчуються завжди плачевно …

Звірятко це дуже маленьке і спритне, воно може випадково потрапити в тіло будь-якої людини. Людина це відразу відчує, тому що одразу стає прикро.

А звірятко кричить людині:
– Я ненавмисно попалося! Випусти мене! Мені тут темно і страшно! Я хочу до мами!

Але люди давно розучилися розуміти мови тваринок земних, особливо таких маленьких звіряток…

Є такі люди, які відразу відпускають образу. Але є й такі, які ні за що не хочуть її відпускати. Вони відразу називають Образу своєю і носяться з нею, як з найдорожчою іграшкою. Постійно думають про неї і навіть вночі прокидаються від великих думок про неї.

А образі все одно не подобається жити з людиною. Вона крутиться, шукає вихід, але сама вона ніколи не знайде шляху. Таке ось звірятко.

Та й людина теж стиснеться і ні за що не випускає вже свою Образу. Шкода віддавати. А звірятко то голодне і їсти йому дуже хочеться. Ось і починає воно потихеньку їсти людину зсередини. І людина відчуває це: то там заболить, то тут. Так болить, що сльози котяться з очей. Але оскільки вона не розуміє від чого це, то і не пов’язує це нездужання з образою. А далі людина звикає до неї від безвиході та Образа теж потихеньку звикає до свого господаря: їсть, росте, жиріє Образа і зовсім перестає рухатися.

Знаходить всередині людини що-небудь смачненьке, присмоктується і смокче і гризе. Так і кажуть про таких людей: «Образа гризе».

І, врешті-решт, Образа так приростає до людини, що стає її частиною. Людина з кожним днем ​​слабшає, а Образа всередині все товстішає і товстішає.

І невтямки людині, що тільки й треба – взяти і відпустити образу!

Нехай собі живе, в своє задоволення і буде знову маленькою, спритною і худенькою!

І людині без неї легше живеться, бо від Образи вона часто плаче і хворіє.
Образа – це таке маленьке звірятко. Відпусти його, нехай собі біжить до мами!

ЧОМУ ЛЮДИ КРИЧАТЬ, КОЛИ СВАРЯТЬСЯ

Професор психології Кембриджського університету якось запитав у своїх учнів:

– Чому, коли люди сваряться, вони кричать?

– Тому що втрачають спокій, – сказав один.

– Але навіщо ж кричати, якщо інша людина перебуває з тобою поруч? – Запитав професор. – Не можна з нею говорити тихо? Навіщо кричати, якщо ти розсерджений?

Учні пропонували свої відповіді, але жодна з них не влаштувала професора. Зрештою він пояснив, чому це відбувається:

– Коли люди незадоволені один одним і сваряться, їхні серця віддаляються. Для того щоб покрити цю відстань і почути один одного, їм доводиться кричати. Чим сильніше вони сердяться, тим голосніше кричать.

А що відбувається, коли люди закохуються? Вони не кричать, навпаки, говорять тихо. Тому що їхні серця знаходяться дуже близько, і відстань між ними зовсім маленька. А коли закохуються ще сильніше, що відбувається? – Продовжував професор. – Вони не говорять, а тільки перешіптуються і стають ще ближчими у своїй любові.

В кінці навіть перешіптування стає їм не потрібним. Вони тільки дивляться один на одного і все розуміють без слів. Таке буває, коли поруч двоє люблячих людей.

Так от, коли сперечаєтесь, не дозволяйте вашим серцям віддалятися один від одного, не вимовляйте слів, які ще більше збільшують відстань між вами. Тому що може прийти день, коли відстань стане така велика, що ви не знайдете зворотного шляху.

ЩО ПОРАДИТИ ДИТИНІ, ЯКЩО В НЕЇ ТРУДНОЩІ

Прийшла дочка до батька і каже:
– Батько, я втомилася, у мене таке важке життя, я не бачу в ньому ніякого сенсу! У мене постійно труднощі і проблеми … Я весь час пливу проти течії .. У мене просто немає більше сил !!! … Що мені робити ???

Батько замість відповіді поставив на вогонь три однакові каструлі з водою, в одну кинув моркву, в іншу поклав яйце, а в третю насипав каву.
      Через деякий час він вийняв з води моркву і яйце, і налив в чашку кави з третьої каструлі.

– Що змінилося? – Запитав він дівчину.

– Яйце і морква зварилися, а зерна кави розчинилися у воді. – Відповіла вона.

– Ні, дочка моя, це лише поверхневий погляд на речі.

Подивися – тверда морква, побувавши в окропі, стала м’якою. Крихке і рідке яйце стало твердим. Зовні вони не змінилися, вони лише змінили свою структуру під впливом однакових несприятливих обставин – окропу.

Теж саме відбувається і з людьми – сильні зовні можуть розклеїтися і стати слабкими, тоді як крихкі і ніжні лише затвердіють і зміцніють.

– А кава? – Запитала дочка.

– О! Це найцікавіше! Кава повністю розчинилась в новому ворожому середовищі і змінила її – перетворивши окріп в чудовий ароматний напій.

Є особливі люди, які не змінюються під тиском обставин – вони самі змінюють обставини і перетворюють їх на щось нове і прекрасне, отримуючи користь і знання з будь-якої, навіть найбільш несприятливої ситуації.

Я хочу, щоб ти припинила вести себе як “морквина”, згадала про те, що ти людина, щастя якої – в її власних руках!

Будь як кава. Будь сильнішою за каву!
Міняй обставини, а не себе саму !!

ЯК НАВЧИТИ ДІТЕЙ БУТИ ЩАСЛИВИМИ

Одного разу йшов по дорозі старий мудрий чоловік, розглядав природу і милувався весняними яскравими фарбами. Тут він побачив чоловіка, який ніс на плечах неймовірно великий тягар. Було помітно, як у нього від такої тяжкості підкошуються ноги.

– Чому ти прирікаєш себе на такий тяжкий труд і страждання? – Запитав старець.

– Я страждаю для того, щоб мої онуки і діти були щасливими, – відповів бідолаха. – Мій прадід прирікав себе на тяжку працю заради діда, дід – заради батька, батько – заради мене, а я буду страждати заради щастя моїх дітей.

– А хтось у вашій родині був щасливим? – Поцікавився мудрий співрозмовник.

– Поки ще ні, але діти й онуки точно стануть щасливими! – Мрійливо промовив чоловік.

– На жаль, неписьменний не може навчити читати, а кріт ніколи не виховає орла! – Зітхнув старий мудрий чоловік. – Спершу потрібно навчитися самому бути щасливим, тільки тоді ти зможеш навчити щастю дітей. Це і буде твій найцінніший подарунок.

ЯК РЕАГУВАТИ НА ОБРАЗИ ЗІ СТОРОНИ ОТОЧУЮЧИХ

Один дуже старий мудрець навчав групу учнів і наставляв на шлях істинний. Він навчав їх мудрості і бойовому мистецтву. Якось раз жорстокий і невихований воїн прийшов на заняття до мудреця. Він ніколи не стримувався і часто ображав оточуючих його людей. Вын дуже він любив провокувати людей на сварки і бійки. Цього разу він вчинив, як звичайно. Спочатку викрикнув кілька образливих фраз в адресу вчителя. І застиг в очікуванні відповідної репліки. Але мудрець просто продовжив свій урок, не звернувши жодної уваги на ці фрази. Ще раз кинув слова образи воїн. Але вчитель був незворушний і нічого не відповів, продовживши свою лекцію. Це повторювалося ще пару разів. Боєць розлютився і вийшов із залу.

Після того, як він зник з виду, учні, які весь цей час з цікавістю спостерігали за подіями, запитали:
       – Учителю, чому ви не викликали його на бій? Як ви могли терпіти його образи?

Мудрець промовив:

       – Уявіть, що вам дарують подарунок, а ви не приймаєте його. Скажіть, кому він у підсумку належить?
      – Тій людині, котра хотіла його подарувати, – не замислюючись відповіли учні.

      – Точно так само і в цій ситуації зі злістю і образами. 

До тих пір, поки ви не приймете їх, вони належать тому, хто їх приніс.